Вахтанг Кіпіані: Медведчуку хочеться бути крутим, а у справі Стуса він – маленька і нікчемна фігура

Книжка присвячена обставинам однієї справи, і метою скласти цю книгу був точно не Віктор Медведчук, а Василь Стус в умовах протистояння з системою, яка хотіла, і зрештою, його посадила. У рамках цієї ідеї я подав мозаїку документів, які самі КГБ і слідство накопичили у справі Василя Стуса. 90% – це те, що накопичило саме слідство, і 10% – кілька текстів, які написав або я, або колишній співв’язень Стуса Василь Овсієнко. Вони прив’язані до різних етапів життя поета між посадками та життя після потрапляння до табору, і нам було дуже цікаво, що відбувалося зі Стусом між 1981–1985 роками. Мета – показати 5 останніх років життя Стуса цілісно. І в рамках цієї ідеї є всі ключові фігури: суддя, слідчий, прокурор, адвокат.

На жаль, чи на щастя, лише фігура Медведчука відома тепер, хоча слідчий, який причетний до створення справи Стуса, – живий, і через одного зі співробітників СБУ я звертався до нього за коментарем. Готовий був поставити мікрофон і слухати все, що він скаже, без тиску, але він не хоче говорити. Він знає, він має книгу, але говорити про справу Стуса – він, автор цієї справи, – не хоче. І в ситуації, коли ми говоримо з частиною джерел, очевидно, що вся картина дотепер не склалася.

Перша адвокатка Стуса Людмила Коритченко була на етапі попереднього слідства, а на етапі суду з’являється другий його адвокат – Віктор Медведчук. Це був не перший вирок, який супроводжував адвокат Медведчук. Перед тим він захищав поета Юрія Литвина, також члена Української Гельсінської групи. Він теж отримав максимальне покарання 10 років ув’язнення плюс 5 заслання. Він теж, як і Стус, залишив негативну оцінку своєму адвокатові. Стус сказав, що другий прокурор мені у цій справі не потрібен, а Литвин сказав, що профанство мого адвоката пов’язане не з його професійною непідготовленістю, а з тими оцінками згори, які він отримав.

Якби зараз Литвин був живий, Медведчук міг би його судити, бо позиція його захисту на сьогоднішньому суді полягає в тому, що такі люди, як Стус, Сверстюк, не мають права говорити про Медведчука, бо вони не були в залі суду і вони не можуть довести надання цих вказівок згори.Коли справа була закінчена і в адвоката була можливість заявити, що мій клієнт невинуватий, він говорить: «кваліфікація дій мого клієнта є вірною». Тобто він по суті підписується під звинуваченням

Одне з ключових самвидавних джерел – «Хроника текущих событий» – писала про суд над Стусом, а захист починає підважувати «а хто їхній кореспондент?»«як взагалі вони про це дізналися?». Тобто йде спроба деконструкції нашого права говорити про обставини суду не тільки на матеріалах КГБ. В матеріалах «Хроник текущих событий» і в самій справі № 5 ми бачимо, що позиція Медведчука була пасивною. Я припускаю, що він був готовий від початку погодитись з будь-яким вироком своєму клієнтові. Більше того, коли справа була закінчена і в адвоката була можливість заявити, що мій клієнт невинуватий, в чому і полягає функція захисту, він говорить що «кваліфікація дій мого клієнта є вірною». Тобто він по суті підписується під тим звинуваченням, яке накопичило слідство, прокуратура, і, зрештою, КГБ.І коли пишу про «злочин перед поетом», я не кажу про юридичну категорію… Йдеться про моральний злочин перед поетом

Я не є адвокатом, не є юристом, і не наполягаю на тому, що моя оцінка є юридично досконалою. Моя стаття – не юридичний документ. І коли пишу про «злочин перед поетом», я не кажу про юридичну категорію. Навіть якби цей злочин був, він давно неактуальний через термін давності. Йдеться про моральний злочин перед поетом. Медведчуку взагалі будь-які критичні оцінки не потрібні, не подобаються і відповідно ці 9 пунктів, які висмоктані з пальця і є предметом розгляду в суді.

Діти репресованих були упослідженими в СРСР. Щоб отримати кар’єру чи право навчатись на такому факультеті, як юридичний (Медведчук навчався на юридичному факультеті КНУ – ред.), – це безпрецедентна історія. Ми знаємо історії сотні політв’язнів. Ми знаємо дітей Сверстюка, Литвина, Алли Горської, Гориня, Калинців, Чорновола тощо, і ніхто з них не вчився на юридичному факультеті. Ніхто, окрім Віктора – сина політрепресованого Володимира Несторовича Медведчука. Відповідно, вступ на юрфак для людини, у якого батько – «злочинець» і «зрадник батьківщини», не реабілітований на той момент, – це безпрецедентна історія в будь-якому разі, незалежно від того, ким Віктор Медведчук став далі. Медведчук намагався вступити в школу міліції. Це теж цікавий момент, що син репресованого хоче стати міліціонером. Тобто частиною системи, яка засудила його батька. Вже під час навчання на юрфаці Медведчук стає комсомольським активістом і вступає до оперзагону – добровільних помічників міліції, в рамках якого бере участь у наведенні порядку на вулицях Києва. Але водночас він потрапляє в халепу: з колегою б’є людину, вона потрапляє в лікарню, порушується кримінальна справа, і Медведчук разом з товаришем опиняється в слідчому ізоляторі. За всіма тодішніми правилами студент, тим більше майбутній юрист, який опиняється в СІЗО з такими звинуваченнями, виключається з університету. Медведчук теж був виключений з університету, але тут включаються в силу якісь дивні сили – справа Медведчука закривається, а він поновлюється в університеті. Хоча мав би піти до війська, а потім поновитись хіба на вечірньому чи заочному. Чомусь система заплющила очі на кримінальну історію з побиттям. Оцінити це як сприяння з боку адміністрації вишу, МВС чи КДБ – це питання для іншого типу дослідження. Медведчук отримав те, що неформально називається допуск до дисидентських справ.

Раніше була така думка, що існує документ, в якому КДБ або якась інша його структура дає дозвіл на те, що цей адвокат може захищати «політичного». Разом з іншими дослідниками ми такого документу не знайшли, можливо, його й не існувало. Але деякі дисиденти казали, що після того, як адвокати надто ретельно брались за захист клієнтів, вони далі не допускались до захисту інших ворогів радянської системи. Медведчук не працював на свого клієнта, він знав, коли починається процес, але родина Стуса про це не знала. І дружина Валентина дізналась про суд випадково.

Тобто ця сфера була фактично під контролем КДБ, навіть якщо сьогодні ми не бачимо якихось папірців про це. Процес де-факто був закритий, без преси і закордонних дипломатів, все одно адвокат – та людина, яка мусила (це його призначення!) – співпрацювати з підсудним та його родиною. Але Медведчуку це було не потрібно. Медведчук не працював на свого клієнта, він знав, коли починається процес, але родина Стуса про це не знала. І дружина Валентина дізналась про суд випадково – від свідка в цій справі Михайлини Коцюбинської. Тому я і пишу, що він не був належним захисником Василя Стуса.

В СРСР було два варіанти призначення адвоката. Іноді призначала держава, як було зі Стусом і Медведчуком, а іноді брали родичі.

Медведчук є процесуально незалежною від системи людиною. Формально. Він міг зустрітися з клієнтом, почути, що той йому не довіряє і хоче сам себе захищати, або просить міжнародного адвоката чи правозахисні організації. Це було незаконно, бо ніякий міжнародний адвокат, ніякий PEN-центр не могли захищати Стуса, але коли адвокат чує «я вам не довіряю», його захищати Стуса ніхто змусити не міг. Зрештою, поет не довіряв будь-якому адвокату. Він сказав родині, що відмовляється від захисника, навіть в той момент, коли його арештовували. Це був складний випадок, але Медведчук міг сказати «я поговорив, він відмовляється», написати заяву, і тоді б держава знайшла не Медведчука.

Медведчук не вперше судиться із пресою, людьми, які поширюють відомості, які йому неприємні. Думаю, що це спроба закривати рота всім, хто проти нього виступає. В нього великі політичні амбіції, він такий «переможець», як йому здається. Кум самого Путіна. Хоча насправді він є політичним невдахою. Все, що можна програти в своєму політичному минулому, він програв. Він колись захищав Кучму, який зрештою ледь з імпічментом не злетів від справи Гонгадзе.В нашому випадку всі клієнти Медведчука кажуть, що він нікчемна фігура. І я, власне, лише повторюю за Стусом, Литвином, Кунцевичем, що він був нікчемною фігурою

У книзі я запитую: «Може, він боявся КГБ?» Адвокат Медведчука каже, що це запитання ображає його клієнта, що Медведчук насправді не боявся КГБ. Ну хай довідку принесе з КГБ, що він його не боявся. Йому хочеться бути крутим, а у справі Стуса він – маленька і нікчемна фігура. У цьому і є суть історії. Якби він був таким адвокатом, як Соф’я Калістратова, про яку написали товсті книжки, то це була б інша історія. А в нашому випадку всі клієнти Медведчука кажуть, що він нікчемна фігура. І я, власне, лише повторюю за Стусом, Литвином, Кунцевичем, що він був нікчемною фігурою. Тому образа його зрозуміла, але, на мій погляд, в умовах демократичної країни це не може бути предметом судового розгляду.

Джерело: Радіо Свобода

Добавить комментарий