Валерій Маркус: ніколи не засуджуйте людей, в яких відібрали свободу духу
Валерій Маркус
Я намагаюсь не коментувати ніяких знакових подій на момент їх виникнення. Для виваженої думки потрібен час. А може так виявитися, що ця думка незначуща, відповідно і коментувати нІчого.
З приводу ситуації з Протасевичем і коментувати якось не хотілося. Все зрозуміло. Хлопець недооцінив супротивника. Висловлювати слова підтримки? Я не думаю, що Роману зараз конче необхідний пост у фейсбуці якогось невідомого чувака з України, тим більше, ці біти інформації потонуть у загальній хвилі непомітно і без наслідків. Відео, яке записало білоруське телебачення у вигляді «інтерв’ю» з власником телеграм-каналу NEXTA, я навіть не дивився, бо розумів, що це говорить не він.Та лиха понесла мене читати стрічку у ФБ.
Я звик до навали експертів з будь-яких питань, конспірологів, викривачів всіх мастей та давно не звертаю на них увагу. Тим не менше, є теми, що чіпляють за важливі струни, пережите, передумане тисячу разів.
Після виходу «інтервью» пропагандистського білоруського телебачення з Протасевичем раз по раз почали з’являтися експертні думки, що хлопець продався, здувся, «друга Савченко» і т.п.
Цей дискурс підняв з глибин свідомості тему, яка декілька років не давала мені спати. Особливо на фронті. Полон. Полон і тортури. Катування. Тортури, що пережили (або не пережили) інші військовослужбовці. Тортури, що можуть дістатися мені у разі полону. Я багато розмовляв з людьми, які пережили подібне. З українцями на Донбасі, яких катували росіяни, з чеченцями, яких катувало ФСБ.
Ці розмови були потрібні, щоб самому усвідомити чи готовий я до такого. Дійшов висновку – ні, не готовий.
Вас б’ють кожен день. Боляче, по особливому боляче, до втрати свідомості. Відливають і знову б’ють. Кожен ранок по графіку вас ведуть в особливу кімнату для тортур. Через декілька днів по дорозі в цю кімнату ви не йдете, а плететеся, підвиваючи як поранена перелякана собака. Вам хочеться жити. Якось вранці в цій кімнаті замість звичних катів сидить охайно вдягнутий хлопець і каже, що вони зрозуміли який ти незламний та справжній лицар духу. Тому тебе бити не будуть… ніколи… просто будуть розмовляти.
Ти почуваєшся вдячним, таким вдячним як нікому і ніколи в житті.
З тобою розмовляють пару днів, а потім знову б’ють, несподівано, коли життя наче налагоджується. На наступний день знов охайний молодик – він гнівається і свариться на катів, каже, що вони не виконали пряме розпорядження, і обіцяє, що тепер будуть вжиті супер-пупер заходи. Ти декілька днів спілкуєшся з молодиком.
Твоя вчорашня зневіра зникає під напором нової хвилі вдячності. Тобі здається, що ВОНИ не такі вже погані люди… може це ти не зовсім правий? А потім молодик зникає. Тебе ведуть на розстріл. Поряд з тобою розстрілюють якусь незнайому людину, а потім стріляють в тебе… холостими. А потім тебе не просто б’ють. Після «кімнати» ти не можеш встати. Фізично. Ти випорожнюєшся під себе і періодично блюєш. Ранком твоє волосся прилипає до дощок, на яких ти спиш, засихаючи в суміші крові, твого лайна і блювотиння. Поступово ти втрачаєш зв’язок з реальністю. А може тебе насправді таки розстріляли? І це все відбувається вже не з тобою? Тим більше розстрілювали вже два рази, другий точно вбили. Чи ні?
Свідомості треба якось захищатися від такого потужного стресу.Через деякий час тебе ведуть в душ, дають чистий одяг.
Хто ці прекрасні люди? «Здраствуйте, мєня завут Міхаіл, праізашла ужасная ашибка».
Виявляється цим чудовим людям треба всього лише щоб я щось сказав…Ніколи не засуджуйте людей, в яких відібрали свободу духу. Ви не знаєте, що вони пережили. Вони самі до кінця не знають…
Наталя Півень
Випускниця факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Починала із роботи у регіональних ЗМІ. В команді Svoboda.ua з квітня 2022 року.