Богдан Логвиненко: рагулізм київських забудовників давно дістався не лише назв, але й форм

блоги

Богдан Логвиненко

На розі вулиці Гарматної та Олекси Тихого у Києві є єдиний житловий будинок, що руйнує квадрат колишнього совкового гіганта — заводу, який ми знаємо як «більшовик».

Чому він ніякий не «більшовик»? Дуже просто. Це був промисловий гігант, заснований київським чехом Йосипом Криванеком і київським швейцарцем, що був ше й консулом Бельгії у Києві, Яковом Гретером.

Гретер, до речі, також був одним з ідеологів руху трамваїв і засновником компанії «Київські трамваї».

Київ перестає бути занадто мультикультурним з приходом більшовиків, Гретер та Криванек емігрують, червоні відбирають й перейменовують найбільший київський завод на свою честь і починають там виробляти чи то гармати, чи пилососи, чи то заколки, чи може й атомні бомби.

Але, то все деталі. Моя історія полягає у тому, що мені тринадцятий минало, а в тому, єдиному, вписаному в колишній пролетарійський квадрат більшовизму, будинку, жив мій однокласник Андрій і я часом проводив в нього більше часу, аніж у школі.

В Андрія було два стареньких комп’ютери і іноді була мівіна, яку ми ніколи не заливали кип‘ятком.

Я не заходив далі його будинку, мене завжди дивувало, що йдучи від школи до нього додому по Гарматній, я наче проходив крізь цей страшний і занедбаний завод, минав лише дивний як для заводського екстер’єру бювет, і одразу пірнав у двір, звідки двері вели до ігрового раю, там можна було пограти в щось навіть сучасніше за Супермаріо, мені, київському підлітку, цього було достатньо для щастя. Ну хіба що іноді розважитись можна було ще завдяки домашнього телефону. Подзвонити комусь навмання і повідомити про виграш в лотереї або програш в податковій.

Якось я мав піти у справах на бульвар, який тепер, на щастя, називається Вацлава Гавела, та вийшов з ігрової квартири мого друга надвір.

Мій шлях тепер мав пролягати не через завод, як щоразу до того, я обійшов будинок з іншого боку, подивився під ноги і побачив 100-гривневу купюру. На вулиці — нікого. Мені здалося, що доля усміхнулась мені так, наче більшовикам дістався завод Криванека і Гретера. Ну гаразд, не було в мої 12 таких порівнянь, я абсолютно нічого не знав про цей завод.

Але я досі досконало пам’ятаю цей маршрут з Гарматної на Гавела. Пам’ятаю кожен поворот, кожен момент і те піднесення, з яким я прожив наступні кілька годин. Сто гривень — це були кросівки або штани. Сто гривень — це могло бути 20 дисків на Радіоринку з піратськими іграми в целофановому кульочку.

А тиждень тому я йшов біля «ейфелової» вежі. Рагулізм київських забудовників давно дістався не лише назв, але й форм.

І тепер не достатньо назвати житловий комплекс Прага, Бостон, Чикаго і Нью Йорк. Треба ще й зафігарити по центру копію ейфелової вежі. Хоча, можливо, це інструмент рееміграції? Хочеш жити в Торонто? Будь ласка, живи. В яких-небудь Броварах якраз добудовують ЖК Торонто.

І ось, йду я значить біля «ейфелової», а під ногами в калюжі 100$. Вже не 100 гривень, як в дитинстві, інфляція. Я дивлюсь на них.

Бенжамін Франклін на мене. На вулиці так само порожньо, як тоді. На картці мінус пару тисяч. За день до цього я загубив свої чудові навушники, що коштують десь так само. Але я думаю не про це. Трішки повільніше, та все ж, проходжу далі.

В моїй голові проносяться такі думки: чиї ці 100$? Можливо, їх власник зараз повернеться? Чи можу я їх взяти і віднести в поліцію? Чи можу я знайти через соціальні мережі того, хто їх загубив? Чи може дістати їх з калюжі і покласти на узбіччі?

Все, 100$ лишилися позаду, я так і не вирішив, що з ними робити і чи будь-яке моє рішення буде достатньо відповідальним.І згадав про цю історію з вулиці Гарматної.

Чому я не ставив собі такі запитання тоді? Чи ставили собі ці запитання працівники заводу Криванека і Гретера, коли їм пообіцяли, що завод стане їхнім, якщо вони долучаться до пролетарського повстання, без усіляких чехів і швейцарців, що були його справжніми власниками?

Що я зробив з тією сотнею гривень? Я не пам’ятаю, але добре пам’ятаю те відчуття ейфорії і легкої перемоги, яка, направду, в зовсім іншому світі, легкою не буває.

Наталя Півень

Випускниця факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Починала із роботи у регіональних ЗМІ. В команді Svoboda.ua з квітня 2022 року.