Ярослав Грицак: Мрія про доброго журналіста
Ярослав Грицак
Завдання доброго історика, як і доброго журналіста — це не лише знаходити факти, але й відкривати нові способи думання про них
Колонка опублікована в рамках інформаційної кампанії #цінаслова, яку реалізовують Премія імені Георгія Ґонґадзе та Львівський Медіафорум
Подзвонив мені відомий журналіст, лауреат декількох національних премій. Йому треба було знати, звідки я взяв факт в одному зі своїх текстів. Я відповів, що не пам’ятаю, але знаю, де можна перевірити, і в мене це забере час — а тому прошу передзвонити пізніше. І тут почалося: «Не треба мене футболити, давайте факт вже», «Ви маєте нести відповідальність за факти, про які пишете» і т.д. Тон ставав все агресивнішим, після двох-трьох спроб вставити слово я відключив телефон. У мене не було часу сваритися, бо мав термінову роботу.
Коли час з’явився, я вийшов в Інтернет, і десь між 5 а 10 хвилиною серфінгу знайшов те, що питав журналіст: згаданий факт був в одній поважній науковій статті з поважного наукового журналу, і там були усі необхідні посилання на джерела і літературу.
На жаль, мій досвід спілкування з журналістами не є конче добрим. На щастя, випадки з журналістською лінивістю — коли журналіст дзвонить і вимагає, щоб ти за нього зробив його роботу і то вже — на щастя є поодинокими, і на таке лінивство й хамовитість дозволяють собі тільки найбільш титуловані.
Набагато частішими бувають ситуації, коли журналіст брав у мене інтерв’ю, щось не дочув або перекрутив, а потім читаєш нібито свої слова і потрохи сивієш: як можна було опублікувати таку дурницю, і що тепер про мене подумають люди? Оскільки я звик до таких випадків, то перестав приймати їх близько до серця. Мене привчили трактувати такі випадки як неминучу ціну за публічність: боїшся, що тебе перекрутять — тоді не давай інтерв’ю зовсім.
Варто пробувати бачити світло поза тінню, відкривати сенси поза інформаційним шумом
Є, однак, ситуації, які просто зводять мене з розуму. Наведу приклад, тим разом з дуже добросовісного видання, в якому, припускаю, працюють лише добросовісні журналісти. Отже, на другий тиждень пандемії коронавірусу прочитав у ньому новину, що в Європі у рази зріс продаж роману Альбера Камю «Чума». Далі журналіст цього пояснює, хто такий Камю, і пише, що його роман — це алегорія на нацистську окупацію Франції у 1940−44 роках.
Кожна чи кожен, хто хоча би трохи цікавився Камю, знає, що роман не про це. Що у нього бацила чуми — це алегорія зла, яке завжди з нами, з нацистською окупацією чи без неї. І що роман не так про епідемію, як про людську натуру. Але навіть не це головне у романі. Якби Камю обмежився лише розкриттям слабкості людської природи, його роман не був би тим, чим він є — архітвором світової літератури. Сила «Чуми» — в історії декількох людей, які, знаючи про неминучість і непереможність зла, наважуються таки з ним боротися. Бо, як каже один із них, «треба бути божевільним, сліпим або мерзотником, щоб примиритися з чумою».
Кажуть, що вся історія західної інтелектуальної думки побудована на образі печери і світла Платона. За Платоном, наш світ — це якби печера, до якої пробивається зовні світло; все, що ми бачимо, це лише тіні на стіні від цього світла. Ми трактуємо ці тіні як справжню реальність. А тепер уявімо собі людину, якій якимось чудом вдалося вибратися з печери і вийти на відкрите світло. Перше, що вона відчує — це одкровення: печерні речі предстали для неї у справжньому світлі. А коли повернеться у печеру, то спробує розповісти про свій новий досвід. Найправдоподібніше, їй не повірять, над нею будуть сміятися або навіть окаменують — але це не стримає її від того, щоб показати факти у новому світлі.
Більшість журналістів нагадують мені печерних людей: їх цікавлять факти без світла. Їхня абсолютизація фактів мене дратує найбільш. Зрештою, не лише журналістська. Знаю своїх колег, які займаються історією і вважають, що головне завдання історика — це відкривати нові факти. Але факти без світла — це лише тіні. Завдання доброго історика, як і доброго журналіста — це не лише знаходити факти, але й відкривати нові способи думання про них.
Ось ще один приклад, який вичитав з детективного роману. Уявіть собі, що вам треба вибрати з трьох кандидатів. Перший — наполовину паралізований, вірить в астрологію, часом бреше і зраджує жінці. Другий — політик, який тричі програв вибори, переніс два інфаркти, але продовжує курити, і кожен вечір перед тим, як прийняти снодійне, «накачується» шампанським, коньяком і віскі. Третій — орденоносний герой війни, любить тварин, з повагою ставиться до жінок, п’є лише пиво і зовсім не курить. Кого би ви вибрали?
Якщо третього, то вітаю вас: ви щойно вибрали Гітлера, відкинувши Рузвельта і Черчилля. У цьому й проблема сучасних засобів інформації: якби у 1930−40 роках існував Інтернет, то Рузвельт і Черчилль ніколи б не стали лідерами нації. Бо надмірна увага на печерних тінях відвертає увагу від світла.
У мене є мрія про доброго журналіста — у першу чергу, про доброго українського журналіста. Ту чи того, який пробує побачити світло поза тінню, відкрити сенси поза інформаційним шумом. І це вже не просто моє особисте бажання чи примха. Боюся, це одна з умов існування людства, якщо людський рід дійсно хоче вижити у цьому світі. Бо з чим легше пережити епідемію: зі знанням про продажі роману Камю — чи з його висновком, що є речі, сильніші за чуму, а тому «…є більше підстав захоплюватися людьми, ніж ставитися до них з презирством»?
Джерело: Новое время
Коломієць Ганна
Випускниця Інституту журналістики КНУ ім. Т.Шевченка. До 2022 року працювала редакторкою стрічки новин в міжнародному інформаційному агентстві. Спеціалізується на висвітленні подій суспільно-політичної тематики, а також новинах міжнародної політики. В команді Svoboda.ua з січня 2023 року.