Михайло Подоляк: російська країна-концтабір сп’яніла від людожерства та пропаганди
Михайло Подоляк
100 днів війни
Як один страшний день і як усе життя одразу. 100 днів тому Україна прокинулась о 5-й ранку від звуків, які не забуде ніколи. Розплющивши очі й побачивши пропущені виклики, ми одразу все зрозуміли. Монстри таки пішли війною. Монстри прийшли нас убивати.
Все інше одразу стало неважливим: минулі чвари, особисті плани чи якісь матеріальні речі. На підсвідомому рівні кожен із нас зрозумів, що треба робити. Брати на себе відповідальність. Брати й робити.
Уся країна перетворилася на єдиний логістичний організм і військову машину. Військовий, дипломатичний, волонтерський, інформаційний, медичний, комунальний, залізничний фронти – усі взяли на себе відповідальність. Не тому, що наказ. А тому, що в Україні просто не могло бути інакше.
100 днів тому нам давали 72 години, висловлювали співчуття й пропонували прийняти «нову реальність». Тоді думки про відключення Росії від SWIFT, нафтове ембарго чи постачання зброї викликали в деяких партнерів лише сміх. Посміялися? Зрозуміли нарешті, що таке Україна? Сьогодні партнери прямо кажуть: «Ми не дозволимо Путіну перемогти нізащо»…
Також ми повірили в себе. 100 днів тому дика російська країна-концтабір, сп’яніла від власної людожерської пропаганди, оголосила війну демократичному світу, а чобіт російського варвара ступив на українську землю. Якби треба було дати характеристику цьому періоду, це був би час прощання з ілюзіями та з’ясування, хто є хто.
Російська армія знищила міф, у який вкладала мільярди грошей впродовж десятиліть. Вона показала: немає жодної «другої армії світу» – цей міф залишився в Бучі. А є армія катів, ґвалтівників та мародерів, яка вбиває мирних мешканців, щоб вивезти додому пральну машину чи спідню білизну.
Українці показали: немає «братських народів», «спільної культури», і справа не в «політиках, які воюють». Просто між нами – цивілізаційна прірва. Українці показали: тут ніколи не буде «русского мира» – він остаточно похований під руїнами Маріуполя, а з ним – і «спільний культурний простір».
Але разом із сепарацією (від російсько-радянської спадщини) відбулася й ініціація – зникнення комплексу меншовартості та народження суб’єктності. Суб’єктності не тільки міжнародної (коли Лавров жаліється не на «зовнішнє управління», а на те, що Київ «вимагає від партнерів зброю»), а й ментальної.
Ми більше не шукаємо відповіді на питання про свою ідентичності у сусідів, дивлячись або на Європу, або на Росію. Ми знаємо, що ми – частина європейської демократичної родини та носії цінностей вільного світу. Але ми знаємо й те, що ми – українці. І ми лідери.
Ми більше не мріємо про еміграцію та щасливе життя «там». Ми знаємо, що краще «тут» – не тільки морально, а й на рівні сервісу та комфорту, а наш паспорт — найкрасивіший.
Нам більше не цікава «чиясь мрія», бо народилася своя: Українська мрія. Вільна, незалежна, сильна, демократична, квітуча, заможна Україна – символ хоробрості, мужності й центр сили у європейському регіоні.
Так. Її ще треба відстояти.
Так, ворог ще не подоланий.
І так, тепер ми (суспільство) точно знаємо, за що воюємо та за що віддавали життя наші предки.
Петренко Ігор
Автор аналітичних статей та інтерв'ю про українську політику і культуру. Активний учасник Революції Гідності. Цікавиться новинною журналістикою та геополітикою. Зі Svoboda.ua з початку заснування.