Вторник, 19 марта, 2024
Главные новости
06.09.2022

По 2 людини на квадратний метр: жителів села на Чернігівщині окупанти тримали майже місяць у підвалі школі

Російські окупанти загнали жителів села в підвал у 72 квадратних метри — це площа сучасної трикімнатної квартири. Там вмістилося 136 людей, серед них — 39 дітей. На один квадратний метр припадало по 2 людини. Увесь вільний простір зайняли в коридорі та інших 4 невеликих кімнатах. Історію розповідає ТСН.

Загнали в підвал під дулами автоматів та тримали майже місяць. Люди божеволіли та помирали від задухи, та були ті, хто попри страх і на свій ризик допомогли селянам вижити.

Тиждень від початку великої війни, Чернігів був в облозі і ворожі війська йшли на Київ. На південь за 18 кілометрів від Чернігова невелике село Ягідне, сюди російські війська заходять 3  березня. Усіх без винятку — чоловіків, жінок, дітей та літніх людей під дулами автоматів окупанти ведуть до шкільному підвалу. У антисанітарії, з браком кисню, води, їжі та простору, люди щодня прощались з життям. Та вижити у нелюдських умовах їм вдалося  — завдяки односельчанам.

55-та окрема мотострілецька бригада Російської Федерації в школі облаштувала штаб, на подвір’ї — позиції. Із них й обстрілювали Чернігів. На першому поверсі жили, а в підвалі, як живий щит, у заручниках тримали цивільних. Валерій разом із родиною опинився серед них.

«Мені дома сказали повністю роздягатись до нижньої білизни, лягати в сніг. Це все під дулами автомата, потім поставили до стінки і позаду затвор, і в цей час навіть думаєш не про себе, а про те що поруч з тобою твої рідні і думаєш, що будеш із ними. Щоб, якщо будуть стріляти, то щоб хоча б цього всього не бачила донька з сином плаче… І таке майже в кожної родині», — ледь стримуючи сліз каже Валерій Польгуй.

Та після цього, попри страх і ризик, чоловік пішов на розмову до окупантів.  У підвалі люди опинилися в нестерпних умовах, тож Валерій розумів, що треба щось діяти. «Поруч діти, багато дітей… Я дивлюсь на батьків, у яких грудна дитина малесенька, а її кормити нічим і я розумію, що той сухпай який кинули службовці РФ, що немовля цього їсти не буде. І треба щось робити. Розумію, що дітям і літнім людям треба якийсь супчик, бо на тих харчах, які вони давали в перші дні і вони дали три штуки на кімнату, а той сухпай на одну особу розрахований. Я розумів, що це потрібно комусь робити, комусь треба підходити і домовлятись», — каже чоловік.  

Кімнати підвалу були вщент забиті людьми. Хто на підлозі, хто на стільцях, хто стоячи і так днювали й ночували 27 днів поспіль. Найбільша кімната  — колишній спортзал — стала для всього села фактично карцерем. У 72-ва квадратних метри — це площа сучасної трикімнатної квартири — вмістилося 136 людей, серед них — 39 дітей. На один квадратний метр припадало по 2 людини. Увесь вільний простір зайняли в коридорі та інших 4 невеликих кімнатах.

«У нас було 35 людей. Було 8 дітей від 7 і 2 рочки і внук сім років. У нас нічого не було, одяг мокрий. Я носочки брала на тіло, розкладала і вони за ніч висихали Над нами там туалет і це вони його там забили і це воно капало. Я сиділа в куточку і тримала якусь ганчірку, бо нічого не було, бо нам із туалета оце все капало і ніде ж не посунутись, бо навколо ж були люди», — розповідає Тамара Матюха.

Батько Валерія, завгосп цієї ж школи, теж опинився в підвалі. Від постійного сидіння його ноги набрякли, а згодом перетворилися на суцільну рану. Щоби зняти штани, їх довелося розрізати. «Затікали дуже ноги і щоб троих відпочити, нам доводилось вставать і стоя спали, щоб трохи ноги одійшли», — розповідає Іван Петрович.

Один за одним люди почали вмирати. Якщо помирав уночі, живі спали впритул із небіжчиком до ранку, доки кати не відчиняли підвал. 

Юрій Баланович із чоловіками зголосився ховати небіжчиків. «Вибору не було, ніхто не хотів йти. Олег Тураш, я, Ігор Макатюр і батюшка з нами був. Оце ті, хто не боялися йти під обстріли. Комусь цю работу треба було робити», — каже чоловік.

На дверях вихователька дитячого садка Валентина вела календар, аби не загубитись у днях, а поруч на стіні шматком деревного вугілля записувала прізвища тих, хто помер. На іншій стіні список — розстріляних селян.

Замордованих односельчан чоловіки зносили в котельню. За майже місяць у підвалі померло 12 душ, головно літні люди. Звідси на тачках із дозволу рашистів тіла везли на цвинтар. Трун не було, ховали в ковдрах по кілька, в братській могилі. Під обстріли росіян.

Кожен день у заручників був, як останній. Переконані, вижили завдяки односельчанам, які боролися за життя всієї громади.

У останні дні березня, коли українські війська від окупації звільняють села та міста. У те що загрози вже немає, ягідчани не могли повірити і ще добу не виходили з підвалу.

«Плакали і не вірили, боялись вийти в село. Дивимось ідуть наші солдати і ми їх обіймали, запитували, де ви були так довго, а вони кажуть: «Вибачте нам»», — розповідає Світлана.



Наталя Півень

Випускниця факультету журналістики Львівського національного університету ім. І. Франка. Починала із роботи у регіональних ЗМІ. В команді Svoboda.ua з квітня 2022 року.